Ворог випалює стіни – але не пам’ять
Маєток Донець-Захаржевських-Задонських був візитною карткою Великого Бурлука. 7 квітня 2026 року внаслідок удару ворожих безпілотників знищено унікальну дерев’яну будівлю XVIII–XIX століть. Цілеспрямовано й підло. Як це завжди робить російська орда з нашою культурною спадщиною.
Резонансні світлини палаючої садиби облетіли мережу із гірким висновком: «Ворог випалює нашу пам’ять». Проте історичну пам’ять знищити неможливо. Вона живе у свідченнях, документах і в нашому ДНК.
Велична постать будинку Донець-Захаржевських-Задонських, стіни якого увібрали віки, пережила чимало, як і його господарі. І сьогодні пропонуємо доторкнутися історії.
З другої половини XVII століття і до 1918 року землі навколо селища Великий Бурлук колишнього Вовчанського повіту належали нащадкам легендарного полковника Григорія Єрофійовича Донця (Донець-Захаржевського) – засновника старовинного козацького слобожанського роду.
Після 1680 року значні земельні володіння по річках Бурлуку і Бурлучку перейшли у спадок харківському (1682 - 1685 рр.), а згодом ізюмському (1685 - 1693 рр.) полковнику Костянтину Григоровичу Донцю. Ці маєтності у 1693 році були документально закріплені за його синами як винагорода за багаторічну службу їхнього діда – полковника Григорія Донця, а також за службу і загибель батька у боротьбі з азовськими татарами.
Подальший розвиток садиби пов’язаний із діяльністю представників роду Донець-Захаржевських. Ізюмський полковник Михайло Костянтинович збудував садибний будинок, авторство якого приписують архітектору Бартоломео Растреллі. Кам’яні господарські споруди – оранжерею, каретні сараї, кордегардію та в’їзні ворота – звів Яків Михайлович Донець-Захаржевський.
Протягом 1764–1792 років частим гостем Великобурлуцької садиби був видатний мислитель, письменник і мандрівник Григорій Савич Сковорода (1722 -1794), близький друг Якова Михайловича Донець-Захаржевського. Власнику садиби імпонували прогресивні ідеї філософа, а сам Сковорода з повагою ставився до родини Захаржевських.
Їхню духовну спорідненість засвідчують присвята Якову Михайловичу перекладу твору Плутарха «Про спокій душі», а також лист Сковороди від 7 грудня 1787 року. Дружні стосунки з мислителем підтримували й сини господаря – Олександр, Володимир та Андрій.
Саме у Великобурлуцькій садибі були створені окремі філософські твори Сковороди, зокрема «Брань архистратига Михаила со Сатаною», «Потоп зміин», а також 29-та пісня зі збірки «Сад божественних пісень».
Історія створення садибного будинку, який днями охопило полум’я від російського обстрілу, починається у 1820-х рр. Розпочав будівництво нового двоповерхового дерев’яного маєтку Андрій Якович Донець-Захаржевський.
У 1826 - 1839 роках Андрій Якович на пагорбі спорудив і Преображенський храм на пам’ять про дружину Варвару, де був і сам похований після смерті. Будівництво маєтку завершив зять Андрія Яковича – Воїн Дмитрович Задонський (1785–1856) – генерал-лейтенант, начальник штабу військових поселень Слобідської України, чоловік Єлизавети Андріївни, уродженої Донець-Захаржевської (1807–1882). Від 1841 року він став власником садиби у Великому Бурлуці.
Садиба Донець-Захаржевських-Задонських розташовувалася у північній частині Великого Бурлука, в мальовничій долині річки Бурлук, поблизу дороги на Вовчанськ, і вважалася однією з найкращих у Харківській губернії. Будинок являв собою двоповерхову, видовжену в плані дерев’яну споруду на високому кам’яному цоколі, виконану в стилі класицизму. Зовні будівля була оштукатурена та пофарбована у світло-коричневий колір, що гармонійно поєднувався з білими колонами. Завдяки майстерності виконання будинок справляв враження кам’яного.
Планувальне рішення садиби базувалось по осьовій композиції, що розвивалася від маєтку до Преображенського храму. На головній осі були розташовані в’їзні кам’яні ворота. Ліворуч від них – кордегардія (приміщення для варти). Поблизу будинку направо – оранжерея (під кутом до основної осі), а ліворуч – всі служби.
Головний фасад, звернений до в’їзної брами, і парковий – були акцентовані шестиколонними портиками доричного ордеру, увінчаними фронтонами. Декор вирізнявся стриманістю: єдиною виразною прикрасою був портик із великим балконом-галереєю, оздоблений ажурною металевою балюстрадою та кесонною стелею другого поверху (які не збереглися до наших часів).
З парадного під’їзду, прихованого за колонами, відкривався краєвид на сад, квітники та церкву в глибині алеї. Підвальний поверх виконував господарські функції: тут розміщувалися приміщення для прислуги, кухня, пральня, комори та винні льохи. Житлові приміщення були організовані навколо широкого наскрізного коридору з виходами у двір.
Внутрішній простір вирізнявся світлістю та зручністю завдяки великим вікнам і продуманому плануванню.
Центральна частина фасаду, зверненого до парку і ставків, була підкреслена монументальним шестиколонним портиком, що об’єднував обидва поверхи. Вікна мали прості лиштви без зайвого декору.
Родина Задонських була численною – у подружжя народилося одинадцятеро дітей. Важливі відомості про їхнє життя збереглися завдяки щоденникам Катерини Василівни Задонської, зокрема в її книзі «Биль XIX вєка». Саме з цих записів відомо, що у 1859 році, після заручин, вона разом із Андрієм Воїновичем Задонським проживала у садибному будинку – в кімнаті другого поверху поблизу домової церкви. Разом вони продовжили традицію родинного осередку, де поєднувалися служіння державі, духовність і культура, розбудовували Великий Бурлук.
У грудні 1918 року під час громадянської війни у Великому Бурлуці бандою Сахарова була жорстоко вбита Катерина Василівна Задонська. Разом з нею – родина князів Вадбольских (дочка Ольга з чоловіком і дітьми), сестра княгиня Юлія Гагаріна, подруга графиня Цецилія Гендрикова та гувернантка міс Лі. Син Катерини Василівни – Василь Андрійович, помер у 1909 році. Онук Андрій Васильович Задонський – останній власник садиби, у 1920 році назавжди залишив Великий Бурлук.
Влітку 1919 року в розореній бібліотеці маєтку були знайдені дерев’яні дощечки з вирізаними написами. З часом вони дістали назву «Велесова книга». На жаль, дощечки були втрачені в роки Другої світової війни, збереглися лише кілька відбитків.
У цьому ж році серед облікованих 186 старовинних церков, 27 поміщицьких садиб – пам’яток архітектури Харківської губернії значиться і садиба Задонської (будинок, обстановка і присадибні споруди) та Преображенська церкву а Великому Бурлуці Вовчанського повіту.
Після націоналізації маєтку радянською владою на території садиби діяли комуна ім. Григорія Петровського – одне з перших подібних господарств на Слобожанщині ( пізніше комуна переїхала до с. Плоске), працювала машинно-тракторна станція, певний час – Великобурлуцька середня школа, а згодом кімнати маєтку були роздані райвиконкомом людям під житло. Тут мешкало близько 10 сімей.
З плином часу садиба зазнала руйнувань і частина архітектурних елементів була втрачена: не збереглися балюстрада аттика, лиштви вікон другого поверху, рустовка цоколя та віконниці-жалюзі першого поверху, що свідчило про поступову втрату первісного вигляду пам’ятки. Однак будівля зберігала свою історичну цінність і потребувала реставрації.
У 2019 та 2021 роках в громаді проводилися виїзні засідання за участі фахівців Департаменту містобудування та архітектури, Харківського науково-методичного центру охорони культурної спадщини, науковців Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, архітекторів, реставраторів, керівництва громади, істориків (на фото). За результатами огляду було порушено питання подальших кроків щодо збереження об’єкта: підготовки необхідної документації, визначення балансоутримувача та проведення ремонтно-реставраційних робіт.
У 2025 році пам’ятку архітектури – садибний будинок Донець-Захаржевських-Задонських за процесуального керівництва Куп’янської окружної прокуратури Харківської області передано у власність територіальної громади з наміром відновлення.
Але терористична російська федерація не дала можливості втілити заплановане. Спаливши дерев’яний маєток, ворог в ніч на 9 квітня 2026 року наніс ще два удари безпілотниками вже по згарищу. Слід нагадати, що у 1930-х роках представниками радянської влади був знищений і Преображенський храм, зведений Андрієм Яковичем Донець-Захаржевським (залишився фундамент та частина цегляного фасаду). Ненависть та жага до руйнування передається поколіннями.
Знищення маєтку – це не лише втрата архітектурного об’єкта. Це удар по історичному зв’язку поколінь. Але навіть попіл не здатен стерти значення цього місця.
Злочини росії не мають строку давності, як і пам’ять про знищену спадщину.
Ми пам’ятаємо – і не пробачимо.
