Життя, обірвані росією
Звістка про загибель людей нашої Великобурлуцької громади від російських обстрілів щоразу відгукується нестерпним болем в душі. Кожен населений пункт – це велика родина, де всі знають одне одного, де серед сільської когорти є люди, яких поважають за працю, людяність, чесність і надійність. І кожна така втрата – це незагоєна рана для всієї громади.
26 лютого 2026 року о 21:30 село Підсереднє здригнулося від вибуху. Цього разу ворожі війська спрямували свою смертоносну зброю на приватний двоквартирний будинок по вулиці Центральній. Того вечора, застосувавши БПЛА типу «Герань-2», росія вбила у власних оселях мирних людей – 68-річного чоловік та 84-річну жінку. Внаслідок обстрілу загинули господарі домоволодінь, сусіди – Віктор Іванович Товстоган та Лідія Костянтинівна Степаненко. Наближаються сороковини з дня загибелі. Згадаємо наших земляків.
Віктор Іванович Товстоган
Всі, хто був знайомий із Віктором Товстоганом, знали, що сенсом, внутрішньою потребою і справою його життя була робота на землі. Спостерігаючи за ним, складалося враження, що він не лише розуміє потреби широкої ниви, а й чує її голос та спів. Його любов до землі, рідного краю була міцною і глибинною, мов корені могутнього дерева.
Віктор Іванович змалечку прикипів душею до Підсереднього, де народився 21 червня 1957 року. У милому серцю селі закінчив місцеву восьмирічку, а загальну середню освіту здобув у Великобурлуцькій середній школі. Любов до сільськогосподарської праці визначила подальшу долю юнака. Відразу до обраного вишу відповідного спрямування вступити не вдалося. Цілеспрямований і впертий Віктор рік працював у радгоспі «Підсереднянський», зберігаючи непохитну впевненість у досягненні своєї мети.
Попри безпрецедентний ажіотаж у вступній кампанії вищого навчального закладу – 7 вступників на місце, він став студентом агрономічного факультету Харківського національного аграрного інституту імені В. В. Докучаєва за спеціальністю селекція і насінництво. Навчався з цікавістю та молодечим завзяттям, а літньої пори, на канікулах, трудився водієм у радгоспі «Підсереднянський». Закінчення вишу у 1980 році увінчав диплом з відзнакою, і Віктор повернувся до рідного села фахівцем агрономічної справи. Але роботі передували півтора роки строкової військової служби. І тільки потім він зміг повноцінно стати дотичним до клопоту про землю, який все життя матиме в душі.
Віктор Іванович розпочав свій професійний шлях у господарстві з посади насіннєвода, згодом став головним агрономом і невдовзі очолив «Підсереднянський». Слід зазначити, що директорську посаду він обіймав двічі і кожного разу з повагою до землі та людей праці. Керівник щиро допомагав освітнім закладам села, багато робив для спорту, до якого і сам не був байдужий. Завзятий футболіст протягом десятиліть активно грав і вболівав за футбольну команду села. Коли місцевий стадіон приймав команду-суперницю, обов’язково у сільськогосподарській круговерті знаходив час забігти на матч підтримати своїх.
Його непосидючість і бажання змін додавали привабливості підсереднянській землі та слугували на користь людям. За власної ініціативи і безпосередньої участі Віктор Іванович разом із працівниками господарства збудував за селом ставок, який односельці між собою назвали «директорським», запустив рибу, щоб люди могли відпочивати в тиші. Та й сам полюбляв і рибальство, й мисливство.
Все життя він тяжів до рослин. Садив декоративні і плодові дерева на території села, щоб зробити його затишним. Біла вервечка берізок у бік Старого Салтова, посаджена на честь онучки, і нині нагадує про його вміння любити. А сімейний сад біля будинку, в якому знайшлося місце від яблунь до суниці та лохини, давав щедрі врожаї за працю та турботу.
Певний період Віктор Товстоган трудився заступником директора цукрового заводу «Ананьївський» Краснокутського району і знову повертався до рідного. Останні 12 років – до виходу на заслужений відпочинок, працював головним агрономом у ТОВ «Новоолександрівське» Вовчанського району. Від справ офіційно і принципово Віктор Іванович відійшов 5 вересня 2022 року, але не від любові до свого села та рідної землі. Він продовжував жити полем. Їдучі повз, зупиняв автівку, швидко виходив, заходив у посіви чи дозріваючі хліба і прислухався, поставивши руки в боки. В очах вогник і туга. Агроном і поле завжди перебували на одній хвилі.
Дружина Валентина Олександрівна згадує такий епізод під час окупації російськими військами села. Віктор Іванович їхав до рукотворного ставка на риболовлю. Його зупинили російські загарбники. Наказали стати до них спиною, а лицем до хлібного поля. Довго перевіряли машину, перекидаючи рибацьке приладдя, затребували телефон, однак, свій «кнопковий» (ніяким іншим принципово не користувався) чоловік залишив вдома. Не отримавши бажаного, російські зайди почали хаотично стріляти в нього за спиною. Не від страху стискалося серце агронома, а від болю, дивлячись як від куль падають колоски. Повернувшись додому з гіркотою сказав: «Мабуть, той, хто стріляв, ніколи не сіяв і не збирав».
Колеги за фахом поважали його за глибокі знання, часто приїздили, брали на поле, щоб отримати вичерпні відповіді у догляді за рослинами. А він радо ділився багаторічним досвідом роботи, підказував.
Віктор Товстоган був патріотом свого села і тримався до останнього. Але обстріли посилювалися і, поступившись проханню рідних, погодився тимчасово виїхати. Однак, тому завадили морози та сильна ожеледь. Вирішили їхати на початку березня. За словами дружини, він дуже чекав цієї весни, переймався чи взяли моноліти, як перезимували озимі.
Того зловісного вечора чоловік мав якесь дивне, тривожне передчуття.
Серце Віктора Івановича Товстогана – вірного сина своєї землі, зупинилося від удару російського безпілотника, а разом з ним і годинник, який подарували їм з дружиною одногрупники в день весілля, 2 лютого 1980 року.
У житті Віктора Івановича було все, що формує справжню людину: любов до рідної землі, відданість обраній справі, глибока повага до людей і внутрішня потреба творити добро. Для нього праця на землі була не просто професією — вона була покликанням, способом мислення, сенсом життя.
Людина слова, надійний і справжній друг. Він умів дружити роками - щиро, відкрито і по-справжньому. Шанував родину, пишався дітьми, обожнював онучку. Він пішов, залишивши світлу пам’ять і добрий слід на своїй землі, яку так нещадно тероризує нині ворог.
Лідія Костянтинівна Степаненко
Лідію Костянтинівну Степаненко у Підсередньому односельці знали як висококваліфіковану бухгалтерку місцевого господарства – спочатку Підсереднянського бурякорадгоспу, а згодом ВАТ «Підсереднє». Завжди привітна, ввічлива, уважна до людей.
Народилася вона 21 вересня 1941 року в селі Артемівка Чутівського району на Полтавщині. Після закінчення 10 класів вступила до Сумського будівельного технікуму, а згодом навчалася у Чугуєво-Бабчанському лісовому, де здобула спеціальність бухгалтера. Працювала у Кислівці Куп’янського району, у Кленовому Богодухівського, а в 1975 році разом із чоловіком переїхала до села Підсереднє. Тут вони влаштувалися на роботу, отримали житло та й залишилися.
Лідія Костянтинівна була доброю господинею – про це свідчили охайне обійстя і будинок, оповитий різнобарв’ям квітів. У житті цієї жертовної жінки, матері двох синів, сталася велика біда: на ниркову недостатність захворів молодший син. Щоб врятувати дитину, була необхідна термінова операція – трансплантація нирки. Лідія Костянтинівна, не вагаючись, віддала свою, подарувавши синові ще три роки життя.
Згодом відійшов у вічність і чоловік Микола Семенович, який до виходу на пенсію працював у місцевому господарстві інженером-будівельником. Попри втрати, жінка знайшла в собі сили жити далі. Її надихали квіти, спілкування з людьми, праця на городі, щоденні домашні турботи. Вона раділа родині старшого сина, двом онукам.
Час то сповільнював свій хід, то стрімко минав, а Лідія Костянтинівна залишалася життєлюбною і доброзичливою. У поважному віці вона перенесла перелом шийки стегна. Односельці вірили, що вона впорається – і не помилилися. Завдяки великій силі волі та жаги до життя жінка змогла одужати.
«Хоч і за восьмий десяток перекотило, а як же тільки хочеться жити!» – говорила вона знайомим.
Лідія Костянтинівна Степаненко прожила гідне життя. І хто знає, скільки б ще років відміряла їй доля своєю щедрою рукою, якби не російські вбивці.
Великобурлуцька селищна військова адміністрація та Великобурлуцька
селищна рада, громада щиро співчувають рідним загиблих земляків Віктора Івановича Товстогана та Лідії Костянтинівни Степаненко з приводу тяжкої, непоправної втрати.
Розділяємо ваше горе. Схиляємо голови у скорботі. Пам’ятаємо.
