Молодший сержант Олег Вікторович Пасинок – навічно в строю
Жорстока, кровопролитна війна, безпідставно розв’язана росією, продовжує забирати життя земляків – відважних воїнів, які стали на захист своїх родин, рідних домівок та української землі.
Сьогодні Великобурлуцька громада зі скорботою та глибоким сумом низько схиляє голови, проводжаючи в останню путь молодшого сержанта, жителя села Шевченкове Малобурлуцького старостату ОлегаВікторовича Пасинка.
Життя командира монтажного відділення – начальника електростанції монтажного відділення 3 будівельного взводу, 2 роти спеціальних будівельних робіт, 1 батальйону обладнання території військової частини Т0920 обірвалося 6 січня 2026 року поблизу населеного пункту Тернувате Запорізького районуЗапорізької області.
Вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність під час участі в забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки та оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії, молодший сержант Олег Вікторович Пасинок виконав свій службовий обов’язок до кінця.
Великобурлуцька селищна військова адміністрація, Великобурлуцька селищна рада, громада глибоко сумують з приводу загибелі Героя-Захисника. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться у наших серцях, а його ім’я – у пам’яті громади, як символ мужності, честі й любові до Батьківщини.
Cхиливши голови у скорботі, згадаймо відвагу, хоробрість нашого земляка, його віру у боротьбу та внесок у Перемогу.
Олег ніколи не ухилявся від військової служби. У 1993-му був призваний на строкову, яку проходив у Запоріжжі. За півтора року зумів опанувати професії артилериста, протитанкіста, був електрозварювальником. Звільнився в запас молодшим сержантом.
Життя набирало обертів. Родинні клопоти стали у пріоритеті. Чоловік і гадки не мав, що йому знову доведеться одягнути військову форму. Через рік після початку розгортання росією бойових дій на сході України його викликали до військкомату. Пройшов медкомісію і з усіма лікарськими висновками прибув у прикордонну частину для проходження служби. Переглядаючи медичні документи із висновком «обмежено придатний до військової служби», у нього запитали, як він себе почуває.
– Нормально, – відповів.
– А послужите? – було чергове запитання.
– Так я вже тут!
У зону АТО молодшого сержанта не відправили. Взявши до уваги відповідні категорії у водійському посвідченні, залишили у Вовчанському прикордонному відділі водієм, де й ніс службу 14,5 місяців.
2022-й. Олегові з його вольовим, сильним характером та впевненістю в собі було вкрай важко миритися з присутністю «нових господарів», які зі зброєю в руках втрутилися у мирне життя краю. За будь-якої можливості волів з ними не зустрічатися, бо ні власною свободою, ні свободою слова поступитися не міг.
Після деокупації Великобурлуцької громади разом здружиною долучився до гурту місцевих волонтерів –плів маскувальні сітки. Говорили, що то складна робота, але для нього такої не існувало. Вчився швидко, а потім ще й інших вчив. До будь-якої справи підходив виважено, шанував досконалість.
Якось серпневої днини 2023 року його за кермом автівки зупинили працівники ТЦК, і нависла незручна пауза.
– Я так розумію, збираєтеся повістку дати? –запитав Олег. – Так у чому справа? Давайте!
Сказав, що обмежено придатний, – не повірили. Привіз висновки від невропатолога і нейрохірурга, що має черепно-мозкову травму, отоларинголога –про стовідсоткову відсутність слуху на одне вухо. І знову тривале проходження медичної комісії. Висновки МРТ. Ніхто з лікарів не хотів брати на себе відповідальність.
Колишні побратими-прикордонники, дізнавшись про його мобілізацію, запрошували до себе, але Олег добре розумів, як нині різниться ситуація на Вовчанському напрямку від тієї, що була у 2015–2016 роках. Не міг наражати їх на небезпеку.
Волею долі чоловік через 29 років повернувся до того місця, де був строковиком, – на Запорізький напрямок. Прибувши в частину, запитав:
– І я такий війську треба?
Відповідь була:
– Саме тут і треба!
Тож молодший сержант, родом із Великобурлуччинистав нести службу в батальйоні інженерної підтримки. І з притаманним йому почуттям гумору говорив: хто не здатний воювати, той має працювати.Мобілізований 10 лютого 2024 року через п’ять днів вже будував фортифікаційні споруди. Щоденна праця тривала понад два місяці. Будували ближче до передової й далі. Їхня небезпечна, але важливаробота берегла життя як воїнів, так і цивільних.
За можливості до роботи залучали екскаватор, а потім ґрунт півдня, який має у верхньому шарі 25–30 см чорнозему, а нижче – глину, длубали лопатами. Траплялися ділянки, що навіть бур не міг впоратися, а чоловікам вдавалося. Бензопила, кувалда, молоток – усе за призначенням. Щоб конструкція трималася, заглиблювалися на 70 см. У батальйоні інженерної підтримки більшість – «обмежено придатні». Але насправді – це люди необмеженої сили і стійкості характеру. Таким був і Олег Пасинок. Працюваливночі за 2,5 км від лінії розмежування, під наглядом ворожих «пташок». Інколи вдалині спостерігали картину бою. Нерідко поблизу прилітали КАБи.
Вже за пів року служби Олег разом із побратимами збудував чимало фортифікаційних споруд, які знаходилися на різній відстані від лінії розмежування. Молодший сержант був вимогливийдо себе, і до тих, хто поруч. Сам за яку справу не брався – виконував на совість, того ж чекав і від інших. Якщо бачив, що комусь важко після травмичи контузії, звільняв від фізичних навантажень – краще сам. Його поважали, з його думкою рахувалися.
Олег не шукав слави, а щодня – важко і впертодоводив, що майстерність інженерних військ – це один із ключових елементів успіху всієї оборони, а відтак і шанс на майбутнє.
Комунікабельний, щирий і справжній у всьому. Сім’янин – люблячий чоловік, батько, дідусь. Важко знайти слова втіхи для рідних, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати.
Нехай добрий, світлий спомин про Героя-Захисника, патріота, мужнього сина України та Великобурлуцького краю Олега Вікторовича Пасинка стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, бойових побратимів, усіх, хто його знав, любив і шанував.
Щирі співчуття рідним.
Низький уклін та вічна пам’ять Герою.
