Два роки поспіль захисник «Джедай» в небесній варті над Україною
13 листопада 2025 року – другі роковини від дня смерті нашого земляка, захисника України Євгенія Олександровича Дмитрієва. Час плине, але йому не підвладні сила пам’яті і біль втрати. Назавжди 49.
Його мала батьківщина – село Плоске. З дитинства Євгеній був розумним і допитливим. Вперше переступивши поріг Площанської середньої школи, вмів читати та рахувати. Вчився добре. У старших класах перевагу віддавав точним наукам, захоплювався історією. Був жвавим сміливцем-відчайдухом. Коли постало питання подальшого навчання, а з ним і вибору майбутньої професії, юнак, не роздумуючи, вступив до Харківського політехнічного інституту. Два роки студентського життя. Самостійний, він не потребував надмірного піклування чи опіки з боку батьків. На третьому курсі навчання Євгенія призвали на військову службу, яку гідно ніс на катері у прикордонній смузі Одеси.
Додому Євгеній Дмитрієв повернувся у вересні 1995-го – змужнілий, з добрими враженнями від військового гарту. У виші заняття розпочалися, тож вирішив приєднатися до студентської когорти наступного року. Пріоритетом для себе визначив допомогу родині – мамі та молодшому брату. У перші роки становлення незалежної України із заробітками було складно. Спершу працював реалізатором на місцевому ринку, а згодом у москві – на будівництві. Євгеній тішився з того, що може фінансово підтримати дорогих людей. Якось обмовився мамі: «Не в той інститут я вступив, от якби будівельного спрямування – закінчив би залюбки!».
Чоловіка захоплювала і надихала справа, якою займався. Вмів швидко зробити план, безпомилково визначити кількість будівельного матеріалу та матеріалу для оздоблення приміщень. І швидко став мозковим центром бригади. Приїжджаючи додому, не відпочивав – робив ремонти, створював затишок, обов’язково вкладаючи у все часточку любові. Його знали як майстра «золоті руки».
У 2014-му, коли розпочалася війна, Євген не міг повірити, що росія розв’язала її на сході України, і ще певний період їздив у відрядження і вже повертався до своєї родини – дружини, старшої донечки, а згодом і молодшої, яких обожнював. Для них готував вишукані страви, обіди, смаколики. Ніколи не ділив чоловічу та жіночу роботу. Сім’я натхненно перебудовувала і облаштовувала родинне гніздо. З легкістю він міг провести водопостачання, переробити хлів на сучасну кухню, а щоб бути ближче до родини, знайшов роботу в Харкові.
Вранці 24 лютого 2022-го разом з дружиною та дітьми опинився в окупації і ніби прозрів. Спостерігаючи за колонами техніки, яка сунула рідним краєм, знайомими з дитинства шляхами, друзями, які невдовзі стали «колишніми» за даних обставин, зненавидів все російське. Розмовляв виключно українською, дивився тільки українські канали телебачення. Під час окупації допомагав батькові на пасіці. Спільно, за кресленням Євгенія, спорудили у дворі біля вуликів апіхату для відпочинку та лікування, сподіваючись, що весь цей жах не назавжди.
Як тільки українські війська у вересні 2022 року звільнили територію Великобурлуцької громади, пішов до місцевого військкомату.
14 жовтня солдат-піхотинець Євгеній Дмитрієв на псевдо «Джедай» став у стрій 1 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти 1 мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» на боротьбу з ворогом. Йому не треба було позичати ні хоробрості, ні відваги. Впевнено виконував поставлені складні завдання і невдовзі «прилетів» до своїх дівчат. А наступного року, влітку, прийшов у відпустку – інший, обпалений війною, але такий же турботливий і уважний. На зауваження мами щодо бороди, відповів: «Ми там всі такі. Інакше в лісі не можна». Розповідав про страшні реалії боїв під Покровськом, Часовому Ярі, Костянтинівці, Бахмуті, численні орди російських зайд, локації, де полягли побратими, роботу вночі. За якийсь час, здобувши бойовий досвід, пройшов навчання і сів за кермо БТРа. Доправляв побратимів до визначеного місця, звідки вони через мінні загородження йшли до позицій. Якось командир запропонував Євгенію підмінити пораненого побратима. Він погодився і пішов разом з усіма, а повертаючись назад, зазвичай обережний та обачний, наступив у темряві на міну…
Поруч у шпиталі була дружина. Піклування та підтримка сприяли одужанню. Попри те, що турнікет залишався накладеним надто довго, процес загоєння рани проходив успішно. З підрозділу телефонували ротний, побратими, хвилювалися, бажали одужання, а «Джедай» обіцяв якнайшвидше повернутися. Він будував плани, мріяв разом з родиною подивитися світ, жив майбутнім. Рани загоїлися, але тіло відмовило.
13 листопада 2023 року старший водій 1 мотопіхотного відділення 1 мотопіхотного взводу 3 мотопіхотної роти 1 мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Євгеній Дмитрієв помер у Київському шпиталі, віддавши рік свого життя захисту держави. Для рідних немає більшого болю, бо вони втратили найкращого – сина, чоловіка, батька. Для громади – кожне життя безцінне.
Схиляємо голову перед відвагою, жертовністю і мужністю воїна, який боровся за свободу і незалежність України. Вічна шана.
23 квітня 2024 року Євгеній Дмитрієв нагороджений Орденом «За мужність ІІІ» ступеня посмертно.
На знак вдячності та вшанування пам’яті захисника, одну з вулиць села Плоске названо на його честь.
