14 лютого 2024 року росія забрала життя п’яти мешканців громади
Рік тому, 14 лютого 2024 року, Великобурлуцька громада здригнулася від страшної звістки. Близько 16:15 російські війська завдали ракетного удару по селищу Великий Бурлук. Внаслідок влучання однієї з ракет був пошкоджений двоповерховий 16-квартирний житловий будинок, зруйновано 8 квартир – загинули 5 людей.
Біль, горе, розруху принесла росія на нашу землю. Втрата рідних не дає спокою близьким до цього часу. Вони не можуть змиритися і прийняти жорстоку реальність і все ще чекають на дзвінок, і поглядають на двері…
Солодка Алла Борисівна, 27 років.
Хто бачив Аллу на сцені, коли вона виконувала українські пісні, не міг забути тієї світлої, потужної енергії позитиву, яку вона випромінювала, даруючи людям радість. Талановита, надзвичайно сонячна, усміхнена. Родина давала їй сили, а пісня – крила.
Після закінчення Площанської школи дівчина вирішила опанувати у Харківському національному університеті ім. В.В. Докучаєва науку про закони землеробства і здобула повну вищу освіту за фахом агрономія. Саме за цим напрямком працюватиме на елеваторі найбільшого місцевого сільгосппідприємства після здобуття другої вищої освіти – бухгалтерської справи. Але робота у сфері культури схилила терези на свою користь.
У лютому 2022 року Алла стала спеціалістом з культури Управління освіти, культури та спорту Великобурлуцької селищної ради. Натхненно, з легкістю взялася до роботи, будувала плани, маючи власне, креативне бачення майбутніх заходів. Вторгнення російських окупаційних військ та їх розміщення у нещодавно оновленому Будинку культури, принесло потрясіння, як і пропозиція роботи на «нову владу». Дівчина не розуміла: як, працюючи на Українську державу, можна зрадити своїй країні?
Деокупація громади додала сили і повернула надію на краще. Разом із однодумцями вона знову взялася до справи: спершу, після ворожої навали, очистили приміщення закладу. Роботу на ниві культури продовжила у новій для себе іпостасі – директорки з малочисельним, але надійним, патріотично налаштованим колективом. Враховуючи безпекову ситуацію, яка унеможливлювала масові заходи, записували відео концерти та відео ролики до державних, професійних свят і публікували на сторінці Будинку культури у Facebook. У нелегкий військовий час, як безцінний подарунок, Алла несла надихаючі, душевні пісні односельцям і захисникам, щоб у лихолітті днів вони могли відпочити душею. Її сумлінну працю, активну громадську позицію та особистий внесок у збереження культурної спадщини відзначили на районному рівні.
Коли вперше у січні 2024 року ворог завдав ракетного удару по Будинку культури, директорка сприйняла пошкодження закладу як особисту трагедію. Наступного дня – повторний удар зруйнував «храм культури» – місце розквіту талантів, збереження українських традицій, осередок гарного настрою. Зібравшись з силами, Алла продовжувала працювати. Для неї важливо було ділитися з людьми невичерпною життєдайною енергією, проживаючи кожне слово пісенного твору, даруючи щирість справжніх почуттів.
Вона мала безліч друзів різних вікових категорій і з усіма знаходила спільну мову. Була душею компанії та любила свята. 14 лютого – День всіх закоханих – улюблене, тож ранок зустріла у доброму настрої. Вечір збиралася провести з рідними, які мешкали у сусідньому будинку, і чекала на дзвінок. Телеграм канал повідомив про загрозу обстрілу для Ізюмського району. І враз хвилини тиші розірвав потужний вибух. Рятувальники знайдуть Аллу під завалами по обіді другого дня. Крізь сіро-чорні лютневі хмари небо прийме її у сонячні обійми…
Алла залишилася у пам’яті всіх, хто її знав, ніжним променем, дівчинкою з добрим серцем, привітною, відкритою посмішкою, яка вміла любити і цінувати життя.
Важко уявити, що відчували рідні, які годинами чекали звільнення з-під завалів дорогих людей. Що пережили врятовані?
У ту годину 14 лютого минулого року родина Чернявських зібралася привітати сина, онука і племінника Валентина із 27 Днем народження. Планували вийти на відео зв’язок. Однак сімейне свято російські вбивці перетворили на невимовне горе і непоправну втрату.
Чернявська Лариса Миколаївна, 54 роки
Все її життя було пов’язане з дітьми. Близько трьох десятиліть Лариса Чернявська віддала Григорівському загальноосвітньому навчальному закладу. Розпочавши роботу після закінчення Харківського педінституту ім. Г.С. Сковороди, вчителька початкових класів відкрила двері у країну знань не одному поколінню. Підтримувала на початку шляху, коли світ здавався неосяжним і незнайомим. Вчила добру, відповідальності і старанності. Вона дарувала їм душевне тепло – діти віддячували любов’ю. Гомоном малих і старших учнів постійно повнилася і домівка, де підростали їхні з чоловіком двоє синів.
Вчителька впроваджувала нові програми, постійно вдосконалювала свою роботу і ділилася досвідом з іншими. Навіть, коли учні через ковід перейшли на дистанційну форму навчання, знаходила методи і способи їх зацікавити.
Лариса Чернявська мала звання Старшого вчителя і користувалася величезним авторитетом серед колег. У закладі вона очолювала профспілковий комітет, ревно відстоювала інтереси освітян і ніколи не була байдужою до людей. Брала активну участь у житті громади. За кропітку вчительську працю неодноразово отримувала відзнаки від обласного Управління освіти та Управління освіти, культури та спорту Великобурлуцької селищної ради.
У круговерті шкільного життя чільне місце віддавала родині: чоловікові, синам, а потім стала найкращою бабусею для двох онуків. Все було добре, поки у розмірений ритм не увірвалися російські злочинці. Чимало випробувань довелося витримати Ларисі. Окупанти приходили з обшуками, погрожували ув’язненням, викидали книжки і схиляли до співпраці, на що отримали категоричну відмову. З села довелося виїхати. Улюблену справу продовжила у Великобурлуцькому ліцеї. У вільний час вишивала, майструвала гачком іграшки, волонтерила, плела маскувальні сітки, виготовляла ляльки-мотанки та обереги захисникам. Вона любила проводити час із своєю сім’єю, зігрівалася біля них душею, разом черпали енергію у подорожах, восени збирали гриби.
- Спокійна, оптимістична, сильна духом, вона ніколи не поступалася перед життєвими труднощами, впевнено їх долала. Своєю стійкістю надихала інших. Повчала ніколи не відповідати злом на зло – тільки добром. Чим далі плине час, тим сильніше не вистачає її присутності та дружби, – говорять колеги, які до цього часу не вірять, що Лариси немає серед них.
Не можуть сприйняти втрату улюбленої вчительки і учні. Вони все ще чекають на зустріч, деякі – на відповідь у телефоні…
Чернявська (Шкарупа) Антоніна Андріївна, 74 роки
Як почалися ворожі обстріли Григорівки – села, у якому промайнуло їхнє з чоловіком Володимиром Георгійовичем життя, де виросли їхні діти, народилися онуки і побачили світ правнуки, Антоніна Андріївна переїхала до доньки у Великий Бурлук. У мирному минулому залишилися роки роботи у ветлікарні, на молочній кухні, пов’язані з райспоживспілкою та й не тільки, їхній селянський устрій. Мріяли з чоловіком про спокій на схилі літ…
Володимир Георгійович відійшов у засвіти до того як російські війська нещадно почали нищити село, і від родинного гнізда залишилася тільки одна стіна та глибочезна вирва поруч. Знищили пасіку, якою займався чоловік багато років разом із сім’єю. Боліла душа. Але жінку тішило, що діти, онуки, правнуки живі-здорові, і вона біля них. Звісно, не вистачало спілкування зі знайомими, сусідами, з якими прожили поруч роки, розділяючи радість і біду, ділилися всім, збиралися до гурту, спілкувалися. Згадувала, як жили дружно з сім’єю сина, невістку мали за доньку. В домі панували добро та повага один до одного.
Антоніна Андріївна того дня теж готувала приємні слова, аби привітати онука, який народився в День Святого Валентина, і раділа в сімейному колі…
Гарькавенко Володимир Євгенович, 53 роки
Володимира Гарькавенка у Великому Бурлуку добре знали як порядну людину, доброго сім’янина, надійного друга і відповідального працівника. За молодих років довго не роздумував перед вибором професії, адже вся родина працювала у Великобурлуцькому районі електромереж. Тож чоловік пішов на посаду електромонтера. Працював і водієм в Енергозбуті, майже два деятки років – енергетиком. В колективі його поважали за щирість, завзятість і веселу вдачу. За декілька днів перед трагедією влаштується водієм до Великобурлуцького КВКП «Водоканал».
- Він був кращим батьком і чоловіком. Завжди підтримував і допомагав у різних життєвих ситуаціях. Заради родини ладен був на все. Компанійський, мав багато друзів і щовечора обов’язково до когось телефонував. Дуже любив риболовлю, – згадує дружина Алла.
Біль втрати не дає спокою.
Третяк Володимир Володимирович, 41 рік
Спокійний і добрий на вдачу, безвідмовний і щедрий. Володимир не розділяв людей на знайомих і не знайомих: розумів слабких, допомагав обездоленим, першим протягував руку допомоги і ніколи про те не шкодував. Шанобливо ставився до сусідів, особливо людей похилого віку, адже знав їх ще зі шкільних років. Деякий час Володимир жив у Чугуєві, працював мельником на тамтешньому млині, на інших роботах. Останні два роки мешкав з мамою та вітчимом у Великому Бурлуку. Чоловік перебував у селищі і під час окупації. Обговорюючи з мамою ситуацію, яка набирала обертів, говорив: «Я не боюся смерті. Боюсь тільки, щоб рашисти не мобілізували та не кинули проти своїх». Він піднесено зустрічав українських збройників, які звільнили громаду від ворога. Припускав, що всім доведеться захищати Україну, через проблеми із зором користі з нього, звісно, буде небагато, але хоч снаряди хлопцям підноситиме.
Цей день був для Володимира розміреним і буденним. Хіба тільки додало якогось щемливого смутку побачення з дорослим сином, який приїжджав його відвідати. Через мить після страшного вибуху на Володимира впадуть плити-перекриття і поранена мама побачить зверху на них образ Богородиці, який не втримався на стіні синової кімнати.
Вшануймо пам’ять земляків, життя яких обірвала країна-агресорка. Злочини росії не мають пробачення і строку давності.
