Анатолій Приймак: командир взводу кулеметників
Анатолій був звичайним сільським хлопчаком, який зростав у люблячий, дружній родині. Разом із гуртом однолітків часто грав у війну, роблячи засідки у гущавині місцевого лісу. Швидко просуваючись звивистими стежками з іграшковою зброєю, брав у полон когось із своїх, хто погоджувався імітувати «ворога». У селі Хатнє його знали як доброзичливого, працьовитого юнака, який захоплювався технікою, не байдужого до музики, вправного гітариста, завзятого до будь-якої сільськогосподарської роботи.
Коли прийшов час, Анатолій одягнув військову форму. Строкову службу ніс на Чернігівщині в роті охорони повітряних сил. А потім дитяча гра у війну стала реальністю. З 1 квітня 2014 року і по 20 березня 2015-го сержант Анатолій Приймак братиме участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України на ділянці відповідальності Луганського прикордонного загону – на території Станично-Луганського району. Вольовий за характером, він умів відстоювати свої погляди та думки, не відступав перед труднощами. Ще тоді, на початку російсько-української війни, керівництво загону та особовий склад висловлювали сержанту прикордонної служби подяку за сумлінне виконання оперативно-службових та бойових завдань в зоні АТО, відзначаючи кращі риси захисника – відвагу і рішучість, відданість Присязі Українському народові та священній клятві – обороняти та захищати Україну.
Після демобілізації Анатолій жив та працював у Харкові. Щороку проходив військовий вишкіл, здебільшого на півдні держави. Повномасштабне вторгнення застало його у рідному селі Хатнє Великобурлуцької територіальної громади, яке з перших хвилин опинилося під окупацією російських військ. Перебувати учаснику бойових дій антитерористичної операції на території, було складно і вкрай небезпечно як для нього, так і для рідних в цілому. Пережили.
Якось на початку вересня 2022 року почули гомін. Родина вискочила з двору: дорогою йшли військові, за ними – техніка. І пролунало довгоочікуване: «Вас вітають Збройні Сили Укрїни!». То була безмежна радість, яку ніколи не відчували. 92-гу бригаду ЗСУ, яка звільнила село, змінили штурмовики 68-ї Закарпатської. Анатолій натхненно долучився до захисників, допомагав облаштовуватися, але у стрій вони його не взяли, зважаючи на прикріплення воїна до іншої бригади. Тоді він поїхав до Харкова і 6 січня 2023 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшовши навчання, став командиром кулеметного взводу 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. І відразу – в пекло війни. Найтяжчі бої були в Авдіївці, де вони протистояли вагнерівцям. У вогні горіла навіть літня спека та українські воїни стримували ворога.
Досвідчений, витривалий у боях, Анатолій виявився безсилим перед власним фізичним болем. Невдало стрибнувши в окоп, захисник пошкодив кульшовий суглоб та потрапив у шпиталь. Періодично отримував консервативне та реабілітаційне лікування в різних медзакладах і знову повертався до свого підрозділу. Але біль почав турбувати не тільки при незначних фізичних навантаженнях, а й в стані спокою, порушилася функція ходи. Крайній раз побратими винесли командира з позицій на собі. Згодом військово-лікарська комісія поставить крапку у його військовій справі, визнавши непридатним до військової служби.
Додому Анатолій повернеться в травні 2024 року, спираючись на милицю. Ним опікуватимуться донька та батьки. 19 липня його серце зупинилося – отримана травма виявилася набагато серйознішою.
На церемонію поховання віддати честь бойовому командирові прибули побратими та взяли участь у ритуалі вшанування пам’яті Воїна. Вони передали батькам синьо-жовтий Прапор, як символ держави, якій вірно і до кінця служив їхній син. Поховали Анатолія Приймака на Алеї Слави у Харкові.
У пам’яті рідних – батьків, братів, сина та доньки – він назавжди залишиться люблячим, доброзичливим, турботливим і, водночас, мужнім. У пам’яті земляків – справжнім чоловіком, хоробрим та звитяжним Воїном-захисником.
