Від початку 2024 року до Великобурлуцької територіальної громади повернулися на щиті:
Божченко Юрій Павлович, с.Шипувате
Народився Юрій 13 липня 1986 року у селі Шипувате, де минуло його дитинство і шкільні роки. Тут він проживав із сім’єю, в якій разом із дружиною виховував двох донечок. Піклувався про батьків та сестру.
Після деокупації села чоловік долучився до 51 окремого стрілецького батальйону аби разом з українськими воїнами звільняти державу від російського агресора. Юрій, на позивний «Палич», ніс службу «на нулі», але про те, що бачив і що йому довелося пережити – ніколи не обмовився й словом. Зник Юрій Божченко по дорозі Констянтинівка-Бахмут 2 лютого 2023 року. Тяжким і далеким був його шлях додому. До рідного села Юрій Божченко повернувся на щиті 25 квітня 2024 року. Живим коридором, устеленим весняними квітами, зустріла Шипуватська громада свого односельця, який віддав життя за Україну.
У захисника залишилися дружина, двоє доньок, сестра, батьки.
Саленко Ігор Володимирович, с. Шипувате
Ігор народився 7 березня 2002 року у с. Шипувате. В сім’ї був молодшим третім сином. Батька не пам’ятав, бо той рано помер, і мама Саленко Валентина Іванівна сама виховувала 3 дітей. Закінчивши 9 класів місцевої школи, вступив до професійно-технічного училища в смт Ківшарівка за спеціальністю токар-зварювальник, отримав водійські права. У червні 2021 року був призваний на строкову службу до лав ЗСУ, де й підписав контракт.
Коли розпочалася повномасштабна російсько-українська війна, продовжив захищати Україну. Після звільнення рідного села від окупантів, захисник 12 жовтня 2022 року мав можливість відвідати рідних. Оскільки, був обмежений в часі, то вночі зафарбований триколором вказівник села «Шипувате», перефарбував у жовто-блакитні кольори.
Бойовий шлях Ігоря Саленка проліг через Донецький напрямок: Бахмут, Торець, Часів Яр; Запорізький: Роботине, Вербове. Поранення отримав 2 травня 2024 року, 15 – виїхав із Запорізького напрямку на Липецький. У смс повідомленні написав: «Матуся, рідненька, з днем Матері! Я не мав змоги зателефонувати, збиралися на Харківській напрямок. 500 км проїхали без зупинок». 16 травня зранку: «Мамо, ми прибули в Великі Проходи. Мамочко, я близько, тут так пахне домом". 17-го Ігор не вийшов на зв’язок.
28 травня 2024 року Ігор Саленко повернувся додому на щиті. У захисника залишилася мама і брат. Старший брат Володимир був розстріляний під час окупації.
Анатолій Вікторович Кошель, с. Гнилиця Перша
Анатолій Кошель народився 30 листопада 1976 року у селі Гнилиця Перша. Закінчив Гниличанську середню школу, після військової служби здобув спеціальність механіка у Чугуєво-Бабчанському технікумі лісового господарства. Працював водієм у місцевому колгоспі, а останні роки, перед вторгненням російської федерації в Україну, у фермерському господарстві. Він знався на техніці, добре ладнав із зварювальним апаратом. Був безвідмовним і відповідальним. Заради своєї родини, яка пережила окупацію і була сенсом його життя, чоловік став у стрій 228 батальйону 127 Харківської бригади ТРО. Побратими відгукувалися про нього як про доброго господаря, надійного друга, який не шкодував власного життя заради порятунку інших. Коша (позивний Анатолія) завжди виконував надскладні завдання, не шкодуючи власного, рятував життя інших.
23 грудня 2023 року між Донецьким та Запорізьким напрямком група евакуації «Спартан» у надскладних умовах транспортувала важкопораненого до стабпункту. За кермом броньованої машини, яка підірвалася на мінному полі, був молодший сержант 47-річний Анатолій Кошель.
Поховали захисника 14 червня 2024 року у рідному селі.
У загиблого захисника залишилися дружина, три доньки, троє онуків, батько, брат.
Андрій Олександрович Сіренко, смт Великий Бурлук
Андрій Сіренко уродженець Великого Бурлука – тут він народився і виріс, навчався в місцевій школі.
Свою трудову діяльність розпочав кухарем у Великобурлуцькій центральній районній лікарні. Пройшов строкову службу. З 2004 по 2008 рік ніс військову службу за контрактом у відділі прикордонної служби «Вільхуватка» на посаді кінолога. Разом зі службовою собакою Лаймою охороняв ввірену ділянку кордону. З 2015 по 2016-й, під час проведення АТО, проходив службу за мобілізацією на посаді головного сержанта, командира відділення.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Андрій 7 лютого 2023 року був мобілізований. Він став у стрій 111 окремої бригади ТРО, 110 батальйону. Про службу родині не розповідав, щоб зайвий раз не турбувати. Говорив, що жодна інформація про місце його перебування у подальшому їм не знадобиться. Все буде добре. Навіть, коли їх перекинули на Донецький напрямок, заспокоював. Сказав, що три дні не буде виходити на зв’язок. А потім зателефонували з частини і повідомили, що старший сержант Андрій Сіренко загинув 9 червня 2024 року у селі Новоолександрівка Покровського району Донецької області, отримавши поранення несумісні з життям.
27 червня 2024 року 44-річний воїн повернувся додому на щиті.
У захисника залишилися дружина, донька, син, мати.
Вічна пам’ять українським воїнам, нашим землякам, які загинули захищаючи Україну і кожного з нас. Вони навічно в строю.
Герої не вмирають!
